Філософські та методологічні проблеми права

Економіко-правове проявлення декларованої власності українського народу на основне національне багатство

Василь ШАКУН — 2024-12-23

Анотація. Через брак науково обґрунтованої та законодавчо внормованої економіко-правової системи практичного проявлення декларованих конституційних прав власності Українського народу на землю та її природні ресурси як на природні об’єкти, які де-юре є основним національним багатством, й офіційного рішення (тлумачення) Конституційного Суду України щодо норм цього права, на практиці функціонують відомчо-монопольні корупційно-олігархічні схеми привласнення капіталу нації. Метою роботи є системний аналіз і синтез сутності декларованого права власності Українського народу на землю як на основне національного багатство і чинних дотичних законів України, які мають антиконституційний відтінок, та моделювання алгоритму можливого безболісного врегулювання наявних проблем. Уперше було обґрунтовано як доконаний факт те, що всі громадяни України, які мають єдине громадянство, стали де-юре і де-факто співзасновниками незалежної суверенної держави й виключними співвласниками основного національного багатства, що знаходиться в геопросторі України в межах міжнародно визнаного державного кордону. Встановлено, що найсуттєвішим парадоксом «державотворення» унітарної та неподільної держави стало руйнівне запровадження прокомуністичною більшістю Верховної Ради України трьох форм власності на землю: «державну», «приватну» й надуману «колективну» – шляхом прийняття 30 січня 1992 року Закону України «Про форми власності на землю». Доведено, що започатковану так звану земельно-аграрну реформу на базі «колективної власності на землю» свідомо не запроваджують органи державної влади в чинне конституційне поле України, проте Верховна Рада України прийняла на цій основі 2020 року Закон України «про обіг земель сільськогосподарського призначення». Було виявлено підміну «законотворцями» в ст. 79 Земельного кодексу України та ст. 373 Цивільного кодексу України конституційної норми щодо права «користування» природними об’єктами права власності народу, тобто «поширення». Обґрунтовані в статті шляхи врегулювання наявних антиконституційних проблем мають практичну цінність, оскільки пов’язані з перемогою української «конституційної земельної правди» на «внутрішньому фронті» і призначені для реалізації, без очікування на закінчення війни, законодавчої ініціативи Президента України, народних депутатів та Уряду України.

Ключові слова: Декларація про державний суверенітет України; конституційне земельне право; кримінологія; земельна реформа; користування; когнітивна земельна економіка; корупція; національне багатство.

Філософське розуміння евтаназії: позбавлення життя чи реалізація права на смерть

Наталія БРОВКО — 2024-12-23

Анотація. Актуальність дослідження зумовлена певною невизначеністю питань, пов’язаних з евтаназією як процесом, що полягає в умисному перериванні життя за згодою пацієнта. Метою дослідження є проведення всебічного аналізу феномену евтаназії в контексті реалізації права людини на смерть. Проаналізовано феномен евтаназії та виявлено в цьому гуманну складову з медичної позиції та з погляду прав людини. Автори стверджують, що трансформаційні перетворення та процеси європейської інтеграції зумовлюють зміни у свідомості, що актуалізує необхідність усвідомлення глибини прав людини, розпорядження не лише власністю, а й особистими правами, яким є право на життя. Усвідомлення права на смерть як природного права людини потребує реалізації комплексного підходу, що враховуватиме правові, етичні, релігійні, економічні, духовні питання, пов’язані з існуванням людини в соціальній державі, гуманне ставлення до людської особистості тощо. Використано досвід країн Євросоюзу в питанні легалізації та проведення евтаназії, проаналізовано законодавство європейських держав для формулювання авторського визначення поняття евтаназії. Здійснено спробу з’ясувати, чи є евтаназія гуманною; чи має людина право на смерть і чи може вона його реалізувати; чи може бути позбавлення життя законним і таким, що не несе відповідальності. Аргументовано, що евтаназія не може бути кваліфікована як убивство, оскільки вона є виключним правом людини самостійно розпоряджатися власним життям. Тому проаналізовано доцільність нормативного закріплення процедури евтаназії в Україні. Обґрунтовано необхідність закріплення права на смерть як способу реалізації права людини на життя. Доведено, що наявність такої правової норми в українському законодавстві не дозволить добровільній евтаназії стати обов’язковою та знизить відповідальність за цей акт. Під час підготовки статті автор використовував загальнонаукові та спеціально-юридичні методи й комплексний підхід. Викладений матеріал становить певну наукову новизну, оскільки феномен евтаназії залишається цілком не усвідомленим, дискусійним, не визначеним у законодавстві, що обумовлює потребу в здійсненні ґрунтовного аналізу у філософсько-правовій площині із застосуванням відповідної методології. Складність евтаназії актуалізує необхідність застосування комплексного аналізу, що зумовлено багатоаспектністю досліджуваного явища. Практична значущість дослідження полягає в тому, що автори визначили найдоцільніші методи й методологічні підходи, що дасть змогу закріпити право людини розпоряджатися своїм життям, закріпить гуманні основи законодавства та визначить подальший його розвиток, з огляду на зміни в суспільній свідомості.

Ключові слова: евтаназія; право на життя; право на гідну смерть; легалізація евтаназії; реалізація права на смерть.

Правоохоронна діяльність, глобалізація і суспільна мораль у контексті масової культури (на прикладі сучасних європейських серіалів про правоохоронців. Частина 3)

Вікторія ВОВК — 2024-12-23

Анотація. Статтю присвячено висвітленню органічного взаємозв’язку процесів глобалізації, явищ масової культури, суспільної моралі й особливостей правоохоронної діяльності засобами масової культури, зокрема в серіалах. Окреслено широке коло питань, присвячених взаємодії різних сфер духовного життя людини (суспільна мораль, право, правоохорона, мистецтво), що має варіативність, представлено спектр предметних форм, відображає поточну соціальну реальність і водночас конструює її. Завдяки культурологічному й семіотичному методологічним підходам здійснено аналіз сучасних серіалів про правоохоронців з метою віднаходження в них трансляції основних моральних цінностей західноєвропейського суспільства, до яких належать: гуманізм, рівність, толерантність, інклюзія. Увагу акцентовано на аналізі соціокультурного контексту, у межах якого існує сучасна масова культура (глобалізація, поширення демократії, уніфікація та стандартизація життя, стиснення часу, значний інформаційний потік, кліповий тип мислення тощо). Зауважено, що поширення масової культури зумовлене розвитком технологій та зміною типу комунікації: від ороакустичної через вербально-письмову до аудіовізуальної (що лише підтверджує в межах європейської культури фундаментальне значення зору і візуальної метафори). Акцентовано на тому, що сучасні серіали про роботу правоохоронців відображають реалії сучасного західноєвропейського суспільства, яке за допомогою утвердження моральних цінностей та їх правового забезпечення долає страх іншого; визнає рівність у сфері як можливостей, так і відповідальності; формує та утверджує нові гендерні й соціальні моделі поведінки, зберігаючи дієвими цінності індивідуалізму та персоноцентричності; визнає особливу роль інститутів громадянського суспільства в контролі за діяльністю державних органів, зокрема правоохоронних. Завдяки швидкому розвитку технологій та доступності серіал як екранна форма виконує інформативну функцію, ознайомлюючи глядача з основними суспільними, моральними й правовими цінностями.

Ключові слова: правоохоронна діяльність; мораль; моральні цінності; демократія; глобалізація; поліція; правоохоронець; права людини; толерантність; гендер; право; масова культура; серіал; громадянське суспільство.

Міжнародно-правові підходи до охорони культурної спадщини

Наталія КУШАКОВА-КОСТИЦЬКА — 2024-12-23

Анотація. Потреба в аналізі міжнародно-правових механізмів охорони об’єктів культури зумовлена передусім обставинами, у яких перебуває сучасне суспільство: геополітичні трансформаційні процеси, міграція та тенденції до мультикультуралізму, а також посилення уваги до захисту прав людини, серед яких культурні права посідають чільне місце. Україна, яка знаходиться в епіцентрі змін світового порядку, обравши орієнтиром свого подальшого розвитку демократичні європейські цінності, має докладати зусиль задля гармонійного забезпечення входження в майбутньому до євроспільноти. У цьому ключову роль відіграватиме створення необхідного правового підґрунтя. Водночас в умовах інтеграції до багатокультурних співтовариств для збереження національної самоідентичності необхідно виробити такі політики, за яких дотримуватиметься баланс між запозиченим і власним. У цих процесах можуть бути використані міжнародні правові інструменти, рекомендації та рішення міжнародних організацій як джерело необхідної інформації. Метою дослідження є аналіз взаємозв’язку між нормативно-правовими актами різних міжнародних міжурядових організацій і ступеня їхньої ефективності в захисті культурних прав через збереження та охорону культурного надбання, а також можливості відповідальності за порушення в цій сфері. Основу методології дослідження становлять загальнонаукові й теоретичні методи, які дали змогу в історичній ретроспективі прослідкувати динаміку розвитку окремих міжнародних інструментів захисту культурної спадщини, застосування їх Україною у зв’язку із зовнішніми викликами. Наукова новизна дослідження полягає у виявленні практичної користі й ефекту від застосування міжнародних норм для захисту об’єктів культурної спадщини та культурних прав, визначенні можливостей правового впливу на порушників. На підставі результатів проведеного аналізу сформульовано висновок про необхідність пошуку шляхів підвищення міжнародно-правової відповідальності за порушення культурних прав, пов’язані зі знищенням чи псуванням об’єктів культурної спадщини, зокрема зі спеціальним міжнародним статусом.

Ключові слова: культурна і природна спадщина; міжнародний захист; ЮНЕСКО; міжнародні документи; права людини.

Механізм адміністративно-правового регулювання волонтерської діяльності в Україні

Таїсія КОРЖ-ІКАЄВА — 2024-12-23

Анотація. В умовах повномасштабної війни волонтерська діяльність в Україні набула особливої значущості як інструмент забезпечення національної безпеки та громадського порядку. Статтю присвячено дослідженню механізму адміністративно-правового регулювання волонтерської діяльності в умовах воєнного стану, актуальність якого зумовлена потребою в правовому забезпеченні та підтримці волонтерів. Метою роботи є вивчення адміністративно-правових аспектів регулювання волонтерської діяльності, зокрема норм права, адміністративно-правових відносин, юридичних фактів і принципів законності, які утворюють правове підґрунтя для волонтерських ініціатив. У роботі використано комплексний підхід, а саме методи правового аналізу, порівняльного правознавства та систематизації нормативно-правових актів. Основні результати дослідження висвітлюють важливість правової захищеності волонтерів, зокрема чіткого визначення їхнього статусу, соціальних гарантій, а також правових засад взаємодії з державними органами. З’ясовано, що адміністративно-правовий статус волонтера у воєнний час потребує законодавчого уточнення, що посилить ефективність допомоги в кризових умовах. Практична цінність роботи полягає в аналізі способів удосконалення правового регулювання, які передбачають законодавче закріплення захисту волонтерів, розвиток координації з державними структурами та визначення прозорих процедур забезпечення волонтерської допомоги. У дослідженні акцентовано на значенні правосвідомості та правової культури, що підтримують розвиток громадянського суспільства і можуть бути використані для подальших правових реформ, спрямованих на інтеграцію волонтерської діяльності у сферу суспільних інтересів.

Ключові слова: волонтерська діяльність; правовий статус; адміністративно-правове регулювання; правова культура; законність.

Конституційно-правова відповідальність органів державної влади в Україні

Олена МАЛОЖОН — 2024-12-23

Анотація. Інститут конституційно-правової відповідальності є досить новим у системі національного права. У наукових поглядах щодо цього виду юридичної відповідальності є розбіжності: від повного її заперечення – до ототожнення із заходами політичного впливу. Варто зауважити, що проблеми конституційної відповідальності часто висвітлюють у науковій літературі, а питання відповідальності у різних сферах досліджують лише фрагментарно. Водночас зміст конституційної відповідальності розуміють неоднозначно. По-перше, як відповідальність держави, органів державної влади та посадових осіб у сфері захисту прав та інтересів місцевого самоврядування і, по-друге, як відповідальність самих органів місцевого самоврядування перед територіальною громадою, державою, юридичними та фізичними особами за належне розв’язання питань місцевого значення, виконання Конституції та законів України. Конституційно-правова відповідальність – це вид соціальної та юридичної відповідальності, який існує у сфері конституційно-правових відносин, передбачений нормами конституційного права, характеризується специфічним колом суб’єктів, механізмом реалізації та санкціями, полягає в примусовому перетерплюванні засобів впливу за протиправне діяння (ретроспективний аспект) й у відповідальному стані зобов’язаного суб’єкта (позитивний аспект), є найважливішою гарантією реалізації та захисту Конституції. Метою цього дослідження є з’ясування природи, сутності, специфіки конституційно-правової відповідальності в Україні. У процесі вивчення зазначеного питання було схарактеризовано правову природу конституційно-правової відповідальності, окреслено її ознаки й особливості, розкрито поняття та види підстав; проаналізовано вітчизняне законодавство; визначено види конституційно-правової відповідальності органів державної влади України. Отже, актуальність дослідження зумовлена, з одного боку, потребою в створенні цілісної теорії конституційно-правової відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності, з іншого – потребою вдосконалення чинного законодавства у сфері застосування конституційно-правових санкцій до відповідних суб’єктів. Саме тому вивчення теоретичних і практичних проблем конституційно-правової відповідальності є актуальним напрямом розвитку сучасної конституційно-правової науки.

Ключові слова: держава; відповідальність; органи державної влади; імпічмент; конституційне право.

Пропаганда як форма впливу на розсуд суб’єктів правозастосування під час здійснення ними дискреційних повноважень

Роман ВАНДЖУРАК — 2024-12-23

Анотація. Дослідження присвячено пропаганді як формі впливу на розсуд суб’єктів правозастосування під час здійснення ними дискреційних повноважень. Завдяки вивченню різних джерел і реальних історичних фактів встановлено, що людство завжди шукало способи впливати на свідомість інших людей для реалізації певних завдань. Одним з таких методів було поширення в будь-який спосіб «потрібної» інформації задля формування в населення необхідних поглядів чи уявлень. Згодом цей метод назвали пропагандою. З появою медіа, передусім у мережі Інтернет, пропаганда стала зброєю для формування в суспільстві певних поглядів і переконань. Оскільки суб’єкти правозастосування є учасниками суспільних відносин, вони так само можуть бути об’єктом пропагандистської діяльності. У проведеному дослідженні вперше аргументовано вплив пропаганди на розсуд суб’єктів правозастосування під час здійснення ними дискреційних повноважень, на прикладі засвідчено, що такий вплив може мати негативні наслідки для правозахисної сфери загалом і конкретної справи зокрема. За допомогою методу порівняння наочно продемонстровано дію пропаганди в часі та просторі на прикладі реальних історичних фактів, на підставі методу дедуктивно-логічного аналізу сформовано висновок, що пропаганда може позначатися на внутрішньому переконанні суб’єктів правозастосування, а отже, й на їхньому розсуді під час здійснення ними дискреційних повноважень, тобто фактично на результаті розгляду справи. У цьому дослідженні вперше висловлено гіпотезу, що пропаганда не обов’язково має бути ворожою, а може бути задіяна й у вигляді внутрішніх маніпуляцій з масовою свідомістю громадян. Обґрунтовано, що порушені питання є актуальними й потребують подальших дискусій, а запропоновані способи нівелювання висловлених у дослідженні побоювань мають і неабияку практичну значущість.

Ключові слова: пропаганда; внутрішнє переконання; розсуд; суб’єкти прийняття процесуальних рішень; філософія права.

Практичні аспекти реалізації міжнародного принципу гласності в цивільному процесі під час війни

Олена ВОЛКОВИЧ — 2024-12-23

Анотація. Статтю присвячено дослідженню актуального питання здійснення міжнародного принципу гласності в цивільному судочинстві в межах вивчення судової практики в період воєнного стану. Окреслено низку питань, які безпосередньо охоплюють теоретичні, практичні аспекти реалізації принципу гласності у вітчизняній та міжнародній юриспруденції, проаналізовано наукові доробки вчених-цивілістів у зазначеній сфері відносин. Визначено методологію дослідження, розглянуто етапи формування ознак та особливостей принципу гласності в різні історичні часи в юриспруденції завдяки історико-правовому та логічному методам; методи аналізу й синтезу надали можливість узагальнити підходи до розуміння правової природи та змісту поняття гласності й відкритості судових процесів, про які йдеться в статтях процесуальних кодексів України. У межах дослідження основоположних засад судочинства розглянуто сутність принципу гласності судового розгляду й набуття статусу конституційної норми, що є виявом високого ступеня демократизації суспільства загалом, а також надання широких можливостей учасникам судового процесу відстоювати свої права й інтереси. Зауважено, що права і свободи, які містяться в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, – це основоположні європейські стандарти у сфері прав людини; стандартами здійснення правосуддя в цивільних справах є програмні засади, що мають характер принципів цивільного судочинства, а не цивільного процесуального закону; стандарти регламентовані цивільним процесуальним законодавством та закріплені положеннями європейських конвенцій, декларацій чи інших нормативних актів ЄС.

Ключові слова: воєнний стан; цивільне судочинство; правові принципи; принцип гласності; судова влада; міжнародні правові стандарти.

Деякі критерії відмежування колабораційної діяльності від суміжних діянь

Андрій ЛІГУН — 2024-12-23

Анотація. Статтю присвячено визначенню та аналізу критеріїв відмежування колабораційної діяльності від суміжних діянь. Констатовано факт наявності дискусійних, недостатньо досліджених питань у контексті відмежування колабораційної діяльності від суміжних діянь, що додатково свідчить про актуальність визначення критеріїв відмежування колабораційної діяльності від суміжних діянь, зокрема їх суб’єктивних ознак. Визначено мету роботи – з’ясування критеріїв відмежування колабораційної діяльності від суміжних кримінальних правопорушень. Для досягнення поставленої мети використано такі методи: діалектичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, метод системного аналізу, морфологічний, методи аналізу та синтезу. Виокремлене методологічне підґрунтя сприяло науковій обґрунтованості дослідження. Визначено сутність розмежування складів кримінальних правопорушень як юридичної діяльності, що реалізується під час створення кримінально-правових нормативних приписів, тлумачення норм Кримінального кодексу України, у процесі здійснення кримінально-правової кваліфікації та полягає у встановленні місця конкретного складу кримінального правопорушення в системі складів зі спільними ознаками й системі всіх законодавчих моделей кримінально караної поведінки, що впроваджують шляхом порівняння змісту ознак складів правопорушень і полягає у виявленні суті їх зв’язків один з одним. Виокремлено спільні (пара або група ознак різних складів, кожна з яких є ознакою окремого складу правопорушення, зміст яких цілком або частково збігається) та розмежувальні (пара (група) кореспондуючих ознак різних складів кримінальних правопорушень зі спільними ознаками, що відображені порівнюваними несумісними поняттями) ознаки критеріїв розмежування складів кримінальних правопорушень. Сформульовано висновок про визначення сутності колабораційної діяльності в контексті міжнародного права. Під час розмежування кримінальних правопорушень, передбачених ст. 111-1 КК та ст. 111, 111-2, 114, 260, 436, 436-2 КК, встановлено можливість здійснення особою публічних функцій як ознаки суб’єкта правопорушення, передбаченого лише ст. 111-1 КК, а також ті ознаки суб’єкта кримінального правопорушення, що пов’язані з наявністю чи відсутністю громадянства України. Практичне значення цього дослідження полягає у встановленні та аналізі критеріїв відмежування зазначених кримінальних правопорушень, що сприятиме підвищенню ефективності протидії колабораційній діяльності та злочинам проти основ національної безпеки, правильній кваліфікації дій осіб, що вчиняють такі правопорушення, і призначенню справедливого покарання відповідним особам.

Ключові слова: національна безпека; кримінальне правопорушення; кримінальна відповідальність; злочини проти основ національної безпеки; колабораційна діяльність; державна зрад; пособництво державі-агресору; шпигунство; пропаганда війни.

Об’єкт кримінального правопорушення, передбаченого ст. 399 Кримінального кодексу України

Тетяна ЛЮБЧЕНКО — 2024-12-24

Анотація. Статтю присвячено з’ясуванню суті об’єкта умисного знищення або пошкодження майна, що належить захиснику чи представнику особи або їх близьким родичам, у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 399 Кримінального кодексу України). Метою статті є тлумачення та визначення змісту об’єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 399 цього Кодексу, а також аналіз його обов’язкової та додаткових ознак. Методологічною основою провадження в юридичній науці такого дослідження є сукупність загальнонаукових і спеціальних загальноприйнятих методів наукового пізнання як форми пізнання правових явищ. До таких методів належать діалектичний, системний, формально-юридичний, індукції та дедукції, логічного аналізу й синтезу, узагальнення. Констатовано, що родовим об’єктом аналізованого кримінального правопорушення є відносини у сфері здійснення правосуддя. Доведено, що положення ст. 2 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» визначають зміст правосуддя як державної діяльності судів, метою яких є захист прав і свобод усіх суб’єктів суспільства. На підставі твердження про основу діяльності судів відповідно до принципу верховенства права та його спрямованості на забезпечення прав і свобод людини й громадянина сформульовано висновок про правосуддя як суспільне благо, яке задовольняє інтереси суспільства в поновленні порушених прав та охоронюваних законом інтересів. Проаналізовано доктринальні підходи до розуміння сутності правосуддя, на підставі чого визначено, що правосуддям є діяльність суду з розгляду та вирішення в передбаченому законом порядку цивільних, господарських, адміністративних справ і кримінальних проваджень та діяльність правоохоронних органів, які сприяють здійсненню судом правосуддя і забезпечують виконання його рішень. Доведено, що основним безпосереднім об’єктом у ст. 399 Кримінального кодексу України є встановлений порядок здійснення правильної, законодавчо врегульованої діяльності, спрямованої на надання правового захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, додатковим безпосереднім – здоров’я, життя, честь і гідність осіб, які здійснюють правозахисну діяльність, та їх близьких родичів, а також громадський порядок і безпека. Досліджено механізм завдання шкоди суспільним відносинам, які забезпечують встановлений порядок здійснення правильної та законодавчо урегульованої діяльності, спрямованої на забезпечення правового захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Ключові слова: кримінальні правопорушення проти правосуддя; об’єкт кримінальних правопорушень; умисне знищення або пошкодження майна; захисник чи представник особи; діяльність, пов’язана з наданням правової допомоги.

Обмеження прав і свобод людини за формою

Ольга ШЕРШЕЛЬ — 2024-12-24

Анотація. Для правового регулювання суспільних відносин важливим є вибір належної форми обмежень прав і свобод людини. Запровадження обмежувальних заходів під час надзвичайних ситуацій, воєнного стану засвідчили необхідність їх корегування (від повної заборони на вчинення певних дій до обумовлення реалізації прав певними обставинами) залежно від поточної ситуації. Мета цієї статті – визначити поняття форми обмеження прав і свобод людини, з огляду на філософсько-правовий аспект, виокремити форми таких обмежень, а також зазначити, на підставі яких актів їх можна регулювати. Методичною основою став діалектичний метод, який надає можливість дослідити єдність змісту і форми обмежень прав людини, первинність змісту щодо форми. У структурі методологічних підходів під час аналізу законодавства України використовують системний та порівняльний методи. Аксіологічний підхід було застосовано під час розгляду питання щодо єдності змістового та формального у визначенні верховенства права. Обґрунтовано, що вибір форми обмежень прав і свобод людини обумовлений метою запровадження таких обмежень, акцентовано на важливості своєчасної зміни «застарілої» форми прийнятнішою залежно від обставин (економічних, соціальних, природних та інших чинників). Ігнорування цієї вимоги призведе до неефективності обмежень прав людини, їх нівелювання. Зазначено, що оскільки Конституція і закони України врегульовують загальні питання обмежень прав людини (встановлюючи загальні правила поведінки щодо невизначеного кола осіб), на підставі й відповідно до їх приписів порядок застосування обмежувальних заходів, зокрема адаптацію до конкретних обставин і вибір оптимальної форми обмеження прав та свобод людини, можуть здійснювати на рівні підзаконних актів і в рішеннях судів. Наукова новизна публікації полягає в авторському визначенні форм обмеження, виокремлення однієї з них – скасування складового конституційного права людини, не конкретизованого в Конституції України (наприклад, скасування права на певний вид державної допомоги сім’ї, отримання якої Конституція України не гарантує). Визначення форми обмеження прав і свобод людини важливе під час оцінювання правомірності таких обмежень, воно впливає на формуванні критеріїв допустимості та пропорційності їх встановлення.

Ключові слова: права людини; форма обмеження; заборона; законодавче упущення; скасування складових права; верховенство права.

Гідний внесок професора В. П. Бахіна в підготовку та атестацію юридичних кадрів вищої кваліфікації України

Олена АЛЕКСАНДРЕНКО — 2024-12-24

Анотація. Проаналізовано шлях становлення професора В. П. Бахіна як знаного вченого-криміналіста, одного з очільників кафедри криміналістики та судової медицини Національної академії внутрішніх справ. Окреслено коло наукових інтересів В. П. Бахіна, його внесок у подальший розвиток криміналістики, запропоновані ним перспективні напрями наукових досліджень та їх подальший розвиток у дисертаційних дослідженнях його учнів. Визначено роль і внесок професора В. П. Бахіна як одного з керівників кафедри криміналістики у розвиток наукових досліджень і здобутків кафедри. Зазначено, що В. П. Бахін забезпечував наукове консультування підготовкою 11 докторських і 40 кандидатських дисертацій з криміналістики, він єдиний серед фахівців спеціальності 12.00.09, який має такі високі результати. Розглянуто внесок учнів В. П. Бахіна у розвиток започаткованих ним напрямів криміналістичних досліджень кафедри криміналістики та судової медицини НАВС. Проаналізовано об’єкт і предмет, наукову новизну та практичну значущість дисертаційних досліджень на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук, виконаних за наукового консультування В. П. Бахіна. Виокремлено внесок учнів професора В. П. Бахіна в розроблення напрямів наукових досліджень з удосконалення слідчої діяльності та криміналістичних методик розслідування злочинів на підставі вивчення слідчої практики.

Ключові слова: криміналістика; дисертаційне дослідження; наукова школа; кафедра криміналістики та судової медицини; Національна академія внутрішніх справ; слідча практика.